Астрологія
 
Наші новинки

  •  
    АСТРОНОМІЧНА НАУКА

    І ПЕРЕДБАЧЕННЯ. БОРОТЬБА ЗА НАУКОВИЙ СВІТОГЛЯД


    Одна з головних вимог до будь-якої наукової теорії полягає в тому, що теорія повинна пе­редбачати раніше невідомі факти і явища. Здатність теорії передбачати є водночас і критерієм її істинності, її відповідності закономірностям реального світу.

    В астрономії теоретичні передбачення перевіряються спостереженнями. Блискучим прикладом наукового пе­редбачення в галузі вивчення Всесвіту, передбачення, що грунтується на знанні законів руху планет і закону всесвітнього тяжіння, стало відкриття планети Нептун.

    Коментуючи цю видатну подію в історії природознав­ства, Ф. Енгельс писав, що система світу Коперника тривалий час залишалася гіпотезою, досить переконли­вою, але все ж гіпотезою. Однак після відкриття Непту­на справедливість цієї гіпотези можна вважати оста­точно доведеною.

    Методичні міркування. У зв'язку з відкриттям Непту­на, зробленому завдяки теоретичному прогнозуванню, можна навести учням ще кілька прикладів вражаючих наукових передбачень. До них належать надзвичайно точні прогнози на десятки й сотні років уперед моментів сонячних і місячних затемнень, передобчислення май­бутніх положень планет, а також зроблені свого часу на основі періодичної системи елементів Менделєєва пе­редбачення властивостей нових хімічних елементів і чи­сленні передбачення фізиків-теоретиків про існування невідомих до цього елементарних частинок.

    Рух планет і астрологія. З видимими переміщеннями планет відносно сузір'їв, переміщеннями, які є результа­том обертання цих небесних тіл довкола Сонця, пов'яза­на чергова спроба наших предків виявити зв'язок між небесними явищами і долями людей. Йдеться про астро­логію, в основі якої лежали помилкові містичні уявлення про вплив небесних світил на життя людини.

    Астрологи вважали, що майбутнє кожного жителя Землі «записане» на небі розташуванням планет й інших небесних світил у момент його народження.

    Насправді ж, зрозуміло, ніякого реального причинно­го зв'язку між розташуванням планет і долями людей немає і бути не може. Хоча б уже тому, що планети вза­галі не можуть справляти на Землю ніякого відчутного фізичного впливу. Оскільки ці небесні тіла не е джере­лами скільки-небудь сильного електромагнітного випро­мінювання, то єдиним їх впливом на Землю міг би стати гравітаційний вплив. Проте міжпланетні відстані є на­стільки великими, а маси планет такими незначними порівняно із сонячною, що їх гравітаційний вплив на Землю, а також його коливання, пов'язані із взаємними переміщеннями Землі і планет, практично не можуть скільки-небудь істотно змінювати хід земних процесів. Адже, як відомо, сила тяжіння послаблюється пропор­ційно квадрату відстані. Тому навіть маленький Місяць, завдяки своїй близькості до Землі, зумовлює на ній припливні явища, незмірно потужніші, ніж гігант Юпі­тер, від орбіти якого нас відділяє близько 600 млн. Км.

    БОРОТЬБА ЗА НАУКОВИЙ СВІТОГЛЯД

    Астрономія більшою мірою, ніж будь-яка інша наука, пов'язана із світоглядними питаннями. Це й зрозуміло: адже саме астрономія робить найбільший внесок у з'ясу­вання місця людини і людства у Всесвіті, у вивченні відношення «Людина — Всесвіт».

    Одним з основних положень матеріалістичної діалек­тики е уявлення про глибоку єдність людини і світу зокрема, людини і Всесвіту, хоч водночас між ними існує й докорінна якісна відмінність — природне і соці­альне.

    А ідеалізм і релігія «розривають» світ, протиставля­ють його людині. З точки зору об'єктивного ідеалізму і релігії світ є «таємничим» і «непізнаванним», а людина є не продуктом природного саморозвитку матерії, а ре­зультатом «творення».

    Геоцентрична система світу. В середні віки панівне становище посідала релігійна картина світу, в основі

    Якої лежала геоцентрична система Арістотеля — Птоле­мея, освячена церквою і зведена в ранг непогрішимої істини.

    Однак було б неправильно саму систему Арістоте­ля — Птолемея вважати «антинауковою». Для свого часу це була цілком наукова система. Вона з єдиної точки зору пояснювала видимі рухи небесних світил і давала змогу з достатньою для практичних потреб тієї епохи точністю передобчислювати їх майбутні видимі поло­ження на небесній сфері.

    Інша справа, що ця система виявилася неправильною, проте вона була важливим кроком до істини. Але серед­ньовічну церкву істина не цікавила. До картини світу Арістотеля — Птолемея її притягувало інше: централь­не місцезнаходження Землі в світобудові, що добре узго­джувалося з релігійними уявленнями. Тому церква й пе­ретворила геоцентричну систему світу в релігійну догму.

    Як ми вже зазначали, первинний матеріал для нау­кового дослідження постачають спостереження. При цьому одним з найважливіших питань теорії пізнання є питання про те, чи дають спостереження вірогідні відомості про властивості навколишнього світу.

    Питання це не випадкове, оскільки в процесі спосте­режень можливі всякого роду помилки й неточності, здатні породжувати неправильні, ілюзорні уявлення про світ, що не відповідають істинному стану речей. Це можуть бути помилки випадкові, помилки, пов'язані з обмеженими можливостями й недосконалістю органів чуттів людини, психологічним станом спостерігача, з особливостями конструкції вимірювальних приладів, з умовами спостережень.

    Добре відомі, наприклад, різноманітні ілюзії зору, що виникають внаслідок особливостей будови нашого ока. Ситуації, що породжують усякого роду оптичні ілюзії і здатні вводити в оману спостерігачів, можуть, зокрема, складатися і при астрономічних спостереженнях і до-

    Слідженнях. Завдяки цьому здобуті дані можуть вияви­тися недостовірними, а в деяких випадках і такими, що істотно викривляють справжню картину спостережува­них явищ. А неправильні, перекручені уявлення про дійсність нерідко стають благодатним грунтом для різ­ного роду релігійних спекуляцій. Добре відома класична астрономічна ілюзія, жертвою якої стали наші предки — ілюзія добового обертання всіх небесних світил довкола Землі. Земна куля обертається довкола своєї осі із за­ходу на схід, а нам здається, що Сонце, Місяць, планети і зірки переміщуються в протилежному напрямі.

    З земним положенням спостерігача пов'язане і пе-тлеподібне переміщення планет серед зірок. Це теж є ілюзорним явищем, оскільки планети насправді ніяких петель не описують, а рухаються навколо Сонця за еліптичними орбітами. «Петлі» — явище позірне, яке виникає внаслідок того, що ми спостерігаємо за плане­тами з рухомої Землі, тобто в земній системі відліку.

    Ще одне явище космічного порядку, яке має ілюзор­ний характер і яке ми спостерігаємо мало не кожного дня. Нам здається, що диск Сонця має такий самий поперечник, як і диск повного Місяця. Насправді ж со­нячний діаметр приблизно в 400 разів більший від мі­сячного. Але Сонце знаходиться у 400 разів далі від Землі, і з цієї причини видимі кутові розміри обох світил для земного спостерігача майже збігаються. До речі, саме з цієї причини маленький Місяць може це від­бувається під час сонячних затемнень повністю пере­крити величезний диск денного світила.

    Цікава ілюзія виникає і при спостереженнях метеор­них потоків. Коли Земля зустрічається з роєм твердих частинок, вони, вриваючись в атмосферу і співударяю-чись з молекулами повітря, випаровуються і розпада­ються на атоми. В свою чергу, атоми збуджуються, іоні­зуються, і при цьому виникає світіня. Земний спостерігач бачить ефектне видовище — дощ падаючих зірок. Йому

    Здається, що траєкторії світних частинок виходять з однієї точки неба — радіанта, хоча насправді ці траєк­торії майже паралельні одна одній.

    «Космічна ілюзія», що відіграла помітну роль у роз­витку планетної астрономії, пов'язана і з спостережен» нями Марса. Внаслідок величезної відстані при теле­скопічних спостереженнях окремі дрібні деталі на по­верхні цієї планети зливаються в суцільні лінії, які деяким астрономам здалися системою гідротехнічних споруд, побудованою розумними жителями Марса. Коли автоматичні міжпланетні станції, які здійснили політ на Марс, передали детальні зображення поверхні плане­ти, ілюзорний характер марсіанських «каналів» став абсолютно ясним.

    Методичні міркування. Корисно звернути увагу учнів на те, що в астрономії з невідповідністю видимого дійс­ному ми зустрічаємося особливо часто. Наприклад, треба ще раз нагадати про те, що коли ми дивимося на небо, то всі світила здаються нам розташованими на однако­вих відстанях від Землі, ніби на внутрішній поверхні гігантської кулі — небесної сфери. При цьому звичні візерунки сузір'їв утворені зірками, які насправді зна­ходяться на різних відстанях від Землі і одна від одної і лише проектуються в одну й ту саму область небесної сфери. Взагалі з'ясування того, який космічний об'єкт знаходиться ближче, а який далі, не просте завдання навіть для астрономів, озброєних спеціальною апарату­рою. Прямими вимірюваннями вдається визначати від­стані лише для порівняно близьких космічних об'єктів. Для дальших доводиться витрачати більші зусилля на те, щоб з'ясувати, чи є система небесних тіл, що їх цікавить, справді єдиною фізичною системою взаємодію­чих об'єктів чи її складові частини лише проектуються в одну і ту саму область небесної сфери.

    Наукова революція Коперника. Кінець XV і початок XVI сторіччя були часом глибоких змін в історії Євро-

    Слідженнях. Завдяки цьому здобуті дані можуть вияви­тися недостовірними, а в деяких випадках і такими, що істотно викривляють справжню картину спостережува­них явищ. А неправильні, перекручені уявлення про дійсність нерідко стають благодатним грунтом для різ­ного роду релігійних спекуляцій. Добре відома класична астрономічна ілюзія, жертвою якої стали наші предки — ілюзія добового обертання всіх небесних світил довкола Землі. Земна куля обертається довкола своєї осі із за­ходу на схід, а нам здається, що Сонце, Місяць, планети і зірки переміщуються в протилежному напрямі.

    З земним положенням спостерігача пов'язане і пе-тлеподібне переміщення планет серед зірок. Це теж є ілюзорним явищем, оскільки планети насправді ніяких петель не описують, а рухаються навколо Сонця за еліптичними орбітами. «Петлі» — явище позірне, яке виникає внаслідок того, що ми спостерігаємо за плане­тами з рухомої Землі, тобто в земній системі відліку.

    Ще одне явище космічного порядку, яке має ілюзор­ний характер і яке ми спостерігаємо мало не кожного дня. Нам здається, що диск Сонця має такий самий поперечник, як і диск повного Місяця. Насправді ж со­нячний діаметр приблизно в 400 разів більший від мі­сячного. Але Сонце знаходиться у 400 разів далі від Землі, і з цієї причини видимі кутові розміри обох світил для земного спостерігача майже збігаються. До речі, саме з цієї причини маленький Місяць може це від­бувається під час сонячних затемнень повністю пере­крити величезний диск денного світила.

    Цікава ілюзія виникає і при спостереженнях метеор­них потоків. Коли Земля зустрічається з роєм твердих частинок, вони, вриваючись в атмосферу і співударяю-чись з молекулами повітря, випаровуються і розпада­ються на атоми. В свою чергу, атоми збуджуються, іоні­зуються, і при цьому виникає світіня. Земний спостерігач бачить ефектне видовище — дощ падаючих зірок. Йому

    Здається, що траєкторії світних частинок виходять з однієї точки неба — радіанта, хоча насправді ці траєк­торії майже паралельні одна одній.

    «Космічна ілюзія», що відіграла помітну роль у роз­витку планетної астрономії, пов'язана і з спостережень нями Марса. Внаслідок величезної відстані при теле­скопічних спостереженнях окремі дрібні деталі на по­верхні цієї планети зливаються в суцільні лінії, які деяким астрономам здалися системою гідротехнічних споруд, побудованою розумними жителями Марса. Коли автоматичні міжпланетні станції, які здійснили політ на Марс, передали детальні зображення поверхні плане­ти, ілюзорний характер марсіанських «каналів» став абсолютно ясним.

    Методичні міркування. Корисно звернути увагу учнів на те, що в астрономії з невідповідністю видимого дійс­ному ми зустрічаємося особливо часто. Наприклад, треба ще раз нагадати про те, що коли ми дивимося на небо, то всі світила здаються нам розташованими на однако­вих відстанях від Землі, ніби на внутрішній поверхні гігантської кулі — небесної сфери. При цьому звичні візерунки сузір'їв утворені зірками, які насправді зна­ходяться на різних відстанях від Землі і одна від одної і лише проектуються в одну й ту саму область небесної сфери. Взагалі з'ясування того, який космічний об'єкт знаходиться ближче, а який далі, не просте завдання навіть для астрономів, озброєних спеціальною апарату­рою. Прямими вимірюваннями вдається визначати від­стані лише для порівняно близьких космічних об'єктів. Для дальших доводиться витрачати більші зусилля на те, щоб з'ясувати, чи є система небесних тіл, що їх цікавить, справді єдиною фізичною системою взаємодію­чих об'єктів чи її складові частини лише проектуються в одну і ту саму область небесної сфери.

    Наукова революція Коперника. Кінець XV і початок XVI сторіччя були часом глибоких змін в історії Євро-

    Ни. Епоха Відродження стала епохою революційної й іде­ологічної боротьби.

    За словами Енгельса, то була «епоха, яка потребу­вала титанів і яка породила титанів щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багатосторонності і вче­ності» '.

    Одним з таких титанів був великий польський учений М. Коперник, який розробив геліоцентричну систему світу і тим самим здійснив найбільшу революцію в уяв­леннях про світобудову, що справила величезний вплив на весь подальший розвиток науки.

    «Революційним актом, яким дослідження природи заявило про свою незалежність.— Писав Ф. Енгельс у «Діалектиці природи»,— було видання безсмертного твору, в якому Коперник кинув — хоч і боязко і, так би мовити, лише на смертному одрі — виклик церковному авторитетові в питаннях природи. Звідси починає своє літочислення звільнення природознавства від теології, хоч з'ясування між ними окремих взаємних претензій затяглеся до наших днів і в деяких головах далеко ще не завершилося навіть і тепер. Але з цього часу пішов велетенськими кроками також і розвиток наук, який по­силювався, якщо можна так висловитись, пропорціо-нально квадратові віддалі в часі від свого вихідного пункту» 2.

    Значення наукової революції Коперника не вичерпує­ться, однак, тим, що вона звела нашу Землю на стано­вище рядової планети Сонячної системи і тим самим завдала надзвичайно сильного удару по релігійній кар­тині світу.

    Розкривши позірний, ілюзорний характер видимого добового руху небесних світил і петлеподібних перемі­щень планет, Коперник тим самим утвердив у науці

    Надзвичайно важливий методологічний принцип: «Світ може бути не таким, яким ми його безпосередньо спо­стерігаємо».

    Стало ясно, що ототожнення безпосередньо спостере­жуваного в реальною дійсністю без ретельної всебічної перевірки може призвести до неправильних, перекру­чених уявлень про навколишній світ.

    Методичні міркування. При вивченні розділу програ­ми, присвяченого боротьбі за науковий світогляд, дуже важливо загострити увагу учнів на тому, що ситуації, за яких спостережувані явища мають ілюзорний харак­тер, при вивченні космічних процесів зустрічаються досить часто. І тому робити ті чи інші висновки про властивості реального світу безпосередньо з результатів спостережень треба з великою обережністю. Такі дії завжди мають у собі потенційну небезпеку помилково сприйняти видиме за дійсне, і тим самим сприяти виник­ненню тих чи інших помилок.

    Від Коперника до Ньютона. Вчення Коперника стало могутнім поштовхом до визволення свідомості людей від церковно-релігійних уявлень про світобудову. У нього з'явилися послідовники, які чимало зробили як для про­паганди і поширення цього вчення, так і для його по­дальшого розвитку.

    Одним з них був італійський мислитель Джордано Бруно, пристрасний борець проти схоластичної філосо­фії. В багатьох своїх висловлюваннях про нескінченність світобудови, множинність населених світів, єдність зако­нів природи Бруно піднімався до істинного матеріаліз­му. Таким чином, Бруно багато в чому пішов далі Ко­перника, вчення якого було пов'язане з уявленням про нерухомість Сонця, його центральне положення в світо­будові та існування сфери нерухомих зірок, яка обмежує Всесвіт.

    Неоціненний внесок у розвиток природознавства й звільнення його від середньовічної схоластики зробив

    Галілео Галідей. Він першим став систематично вводити в науку експеримент, а також математичне й геометрич­не моделювання явищ природи. Його телескопічні спо­стереження і зроблені завдяки їм відкриття стали пере­конливим підтвердженням основних положень вчення Коперника.

    Одним з головних досягнень Галілея було відкриття принципу інерції, що заклало основи класичної меха­ніки.

    Вивчаючи рух планет навколо Сонця, Кеплер шукав силу, яка «підштовхує» ці небесні тіла і не дає їм зупинитися.

    Після відкриття принципу інерції стало ясно, що шукати треба силу, яка перетворює рівномірний прямо­лінійний рух планет у криволінійний. Закон дії цієї сили — сили тяжіння — відкрив Ісаак Ньютон.

    Церква і наука. Вчення Коперника завдало першого відчутного удару по релігійному світогляду. І справа була не тільки в тому, що руйнувалася релігійна карти­на світу. Руйнувалися уявлення, які церква оголосила абсолютною непогрішимою істиною. А це не могло не викликати сумніви у непогрішимості й інших релігійних догм. Почався процес поступового ослаблення релігійної влади над умами людей, вивільнення мас від впливу релігійного світогляду.

    Подальший розвиток науки, різноманітні практичні застосування наукових знань зумовили те, що наукові уявлення набирали дедалі більшого авторитету серед широких кіл людей. У світлі наукових даних релігійні уявлення про світ виглядали дедалі менш обгрунтова­ними і дедалі наївнішими.

    Як же розвивалися «стосунки» між церквою і наукою від середньовіччя до наших днів? Внаслідок діяльності Коперника, Бруно і Галілея церква вже в середні віки була змушена певним чином переглянути свої позиції. А в подальшому зміна історичних умов не раз змушувала захисників релігії пристосовуватися до нових об­ставин. Особливо чітко цей процес пристосування можна простежити на прикладі католицької церкви.

    Минає два сторіччя, настає XIX вік. Нова капіталі­стична формація завойовує провідні позиції в суспіль­стві, зростає й роль науки. Католицька церква не може ігнорувати цю обставину. І на І Ватіканському соборі у 1869—1870 pp. Було проголошено тезу про можливість пізнання бога природним світлом розуму через пізнання сучасного світу. Але на той час це була ще не стільки спроба зблизити релігію з наукою, скільки відображен­ня прагнення церкви нейтралізувати атеїстичне значен­ня наукових відкриттів, запобігти їхньому впливу на уми людей. Тому настійливо повторювалося, що не слід покладати особливо великі надії на людський розум, і всіляко підкреслювалось, що наука не повинна вступа­ти у суперечність з істинами віри, а лише сприяти їх обгрунтуванню.

    XX сторіччя з його стрімким соціальним і науково-технічним прогресом знову істотно змінило обстановку в світі. Авторитет релігії почав падати, сфера її впливу неухильно зменшувалася. І це знову не могло не позна­читися на діяльності церкви, зокрема на її ставленні до науки і наукового прогресу.

    Успіхи природознавства в XX сторіччі змусили, на­приклад, католицьку церкву зробити нові кроки по шляху «зближення» з наукою. Теоретичною основою су­часного католицизму є томізм — учення християнського теолога XIII сторіччя Фоми Аквінського про гармонію між вірою і знанням. Виходячи з цього вчення, яке твер­дить, що у релігії і в науки нібито спільне джерело — божественний розум, його сучасні прихильники нама­гаються узгодити релігійну віру з науковими знаннями про світ.

    «Сучасний фідеїзм зовсім не відкидає науки,— писав свого часу Феєрбах,— він відкидає тільки «надмірні претензії» науки, саме, претензію на об'єктивну істину».

    Католицька церква створила в країнах Західної Євро­пи спеціальні астрономічні обсерваторії, обладнані від­повідним устаткуванням. Учені ченці проводили багатогодинні спостереження, робили астрономічні відкриття. Серед них ми можемо зустріти імена відомих астрономів. У більшості своїх висловлювань ці католицькі вчені прагнули показати, начебто результати дослідження Всесвіту не тільки не підривають віри в бога, а, навпа­ки, підтверджують правоту релігійних поглядів.

    Проте надії керівників католицької церкви не справ­дились. Досягнення природознавства за останні десяти­річчя не тільки не привели до ідеї бога, а, навпаки, переконливо свідчили на користь матеріальної єдності світу. Всі спроби прямого витлумачення тих чи інших наукових результатів у релігійному дусі не витримували і не витримують скільки-небудь серйозної критики. Ця обставина, а також обстановка в світі, що змінилася, зму­сили II Ватіканський собор, який відбувся в 1962 — 1965 pp., Зробити ще один крок назустріч науці.

    Було урочисто заявлено, що церква позитивно оцінює науковий прогрес і віднині не зазіхатиме на свободу наукового дослідження і самостійність науки.

    У листопаді 1979 р. черговий глава римської католи­цької церкви Іоанн Павло II уперше офіційно визнав, що великий італійський учений Галілео Галілей несправед­ливо постраждав внаслідок переслідування з боку церк­ви. Папа заявив, що інквізиція силою примусила Галілея відректися від учення Коперника.

    Ця акція ще раз свідчить про те, що сучасна церква готова піти на будь-які словесні поступки, щоб створити видимість відсутності протиріч між релігією і наукою і підтвердити можливість їх «мирного співіснування».

    Істинний смисл такої тактики цілком очевидний. Якщо сучасна релігія нічого не може протиставити нау­ковим даним по суті, якщо вона не в силі боротися з наукою прямо й безпосередньо, то слід зобразити спра­ву так, ніби наукова діяльність дана від бога і тому не тільки не суперечить релігії, А Й з необхідністю має приводити до бога.

    Що ж до обгрунтування релігійних уявлень за допо­могою наукових даних, то, оскільки прямі «наукові до­ведення» існування бога виявляються малопереконли-вими і без особливих труднощів спростовуються з науко­вих позицій, католицькі теологи почали шукати інші шляхи й можливості.

    Так, неотомісти були змушені якщо й не повністю відмовитися від тези, за якою природознавство повинно доводити існування бога, то принаймні значно її по­м'якшити.

    У модернізованому вигляді вона звучить приблизно так: необхідність віри в буття бога повинна виявлятися через осмислення прогалин у науковому пізнанні й зі­ставлення різних наукових даних.

    Бог недосяжний засобам науки, твердять, напри­клад, деякі богослови, він перебуває за її межами. Тому свідчення його існування слід шукати в «білих плямах» сучасного природознавства, в тих проблемах, які науці не вдається розв'язати.

    Прихильники цієї точки зору не без підстав вважа­ють, що значно зручніше й вигідніше тлумачити в ре­лігійному плані не те, що вже відкрите природознав­ством, а те, що ще невідоме. Хоча з позиції науки такий спосіб «природничо-наукового» обгрунтування релігії не витримує, зрозуміло, ніякої критики. Рано чи пізно наука успішно розв'язує проблеми, що стоять перед нею, і ліквідовує тим самим будь-які «білі плями».

    Трохи на іншій позиції щодо науки стоять офіційні теоретики руського православ'я, які взагалі намагаються по можливості обійти питання, так чи інакше пов'язані з взаємовідношенням науки і релігії.

    Заграючи з наукою, сучасна церква водночас нама­гається покласти відповідальність за всі труднощі, з яки­ми мають справу народні маси у західному світі, на науково-технічний прогрес. Це один з найулюбленіших тактичних прийомів, який охоче використовує церква в капіталістичних країнах для утримання віруючих і збільшення їх кількості. Водночас всіляко наголошує­ться на тому, що наука досі не змогла задовольнити найнасущніші потреби людей — забезпечити людині довге життя без хвороб і при достатній кількості їжі. Так формується вороже ставлення до науки, недовіра у її можливості, уявлення про те, що наука нібито займаєть­ся не тими проблемами, якими їй слід займатися.

    Зрозуміло, заперечення величезної позитивної ролі, яку відіграла й продовжує відігравати наука в розвитку людського суспільства, її колосального внеску в прогрес земної цивілізації ні на чому не грунтується. Не будь науки, ми, напевно, досі жили б у кращому випадку на рівні середньовіччя і не мали б ні літаків, ні машин, ні верстатів, ні радіо, ні телебачення, ні медичних прила­дів, ні багато іншого з того, що визначає обличчя сучас­ної цивілізації.

    Що ж до конкретних наукових досягнень, то тут безглуздо ставити питання про те, хороші вони чи пога­ні, корисні чи шкідливі. Відповісти на подібне запитання «взагалі» неможливо. Все залежить від конкретних істо­ричних умов. Будь-яке наукове відкриття може послу­жити на благо людям. Але в певних соціальних умовах, у класовому антагоністичному суспільстві його можна в принципі використати на шкоду людям, повернути на їх знищення. Зокрема, в країнах сучасного імперіалізму є певні сили, зацікавлені в розпалюванні воєнної істе­рії, застосуванні новітніх досягнень фізики, хімії, біо­логії, електроніки, автоматики для створення варвар­ських видів зброї масового знищення.

    Разом з тим виникає і таке запитання: можливо, ре­лігійні теоретики в чомусь усе-таки мають рацію, мо­жливо, наука й справді «не з того почала» і не зовсім тим займається? Наприклад, замість того щоб інтенсив­но вивчати Всесвіт, досліджувати світ елементарних частинок, слід направити всі наукові сили і засоби на розробку методів лікування хвороб і подовження люд­ського життя.

    Безперечно, обидва ці завдання мають першорядне значення, і їх розв'язанню приділяється величезне значення. Але це не означає, що всі інші завдання можна до пори до часу відкласти. Перш за все тому, що су­спільство має потребу »і в космічних дослідженнях, і в атомній енергії, і в пізнанні закономірностей будови матерії і багато в чому іншому. Але ще й тому, що роз­виток іде дуже складним шляхом і розв'язання того чи іншого конкретного завдання іноді вимагає комплексного підходу, використання даних різних наук.

    Так, скажімо, сучасна медицина широко використо­вує досягнення фізики, електроніки, біології, космічної медицини, математичні методи дослідження. Такі ж тісні зв'язки існують між фізикою і біологією, біологією і хі­мією, геологією і астрономією та ін. І зв'язки, подібні до цих, не е випадковими. На основі величезного досвіду пізнання навколишнього світу сучасна наука прийшла до висновку про необхідність системного підходу до вивчення різних явищ природи. Інакше кажучи, будь-яке явище треба вивчати не ізольовано, не відривати його штучно від інших явищ, а розглядати в єдиному комп­лексі з тими природними процесами, з якими воно прямо чи посередньо пов'язане.

    Методичні міркування. Ми розглянули питання про взаємозв'язки науки і релігії головним чином на при­кладі католицизму, оскільки з усіх сучасних церков саме католицька церква і почасти православна приділяє цьому питанню найбільше уваги.

    При вивченні цього розділу курсу астрономії особли­во важливо зазначити, що в центрі боротьби науки і релігії по суті завжди стояло питання про місце і роль людини у світобудові, про сенс людського існування. Так було у той час, коли одна одній протистояли наукова і релігійна картини світу, так стоїть справа і тепер, коли богослови вже не вступають у суперечку з наукою з кон­кретних питань світобудови. В зв'язку з цим особливо важливого значення набуває філософське осмислення досягнень природознавства, систематичний аналіз усіх новітніх наукових відкриттів і проблем з позицій атеїз­му і діалектичного матеріалізму незалежно від того, чи встигли вже богослови інтерпретувати й фальсифікувати ці відкриття і проблеми в релігійному плані. Тому вчи­тель астрономії і фізики повинен не тільки уважно сте­жити за розвитком цих наук, а й бути постійно в курсі тих світоглядних проблем, які виникають у процесі їх розвитку.



     
    небо | космічний | ракета | техніка | тілька